Ніколя Філібер
Оригінальне ім'я: Nicolas Philibert
Професія:
- writer
- actor
- editor
- director
- cinematographer
Дата народження: 10.01.1951
Місце народження: Нансі, Мертв-е-Мозель, Франція
Біографія: Ніколя Філібер (фр. Nicolas Philibert; народився 10 січня 1951 року) — французький режисер документального кіно. Знімає фільми з 1978 року. На 73-му Берлінському кінофестивалі (2023) отримав Золотого ведмедя за фільм «На Адаманті».
Батько Філібера був викладачем кіно, і він відвідував його лекції у юності. Це спонукало його розпочати кар'єру у кінематографі. Він починав із роботи з Рене Альйо (1970): був стажером над фільмом Les Camisards, асистентом режисера у Rude Journée pour la reine (1973) та асистентом режисера у Moi, Pierre Rivière, ayant égorgé ma mère, ma sœur et mon frère... (1975). У 1978 році разом із Жераром Морділа створив документальний фільм «His Master's Voice», у якому близько десятка керівників великих промислових груп обговорюють владу, лідерство, ієрархії та роль профспілок. Між 1985 та 1987 роками він знімав кілька фільмів про гори й пригоди для телебачення, після чого зосередився на створенні повнометражних документальних фільмів для театрального прокату: «La Ville Louvre» (1990), «Le Pays des sourds» (1992), «Un animal, des animaux» (1995), «La Moindre des choses» (1996) — про психіатричну клініку La Borde, а також експериментальний фільм з учнями театральної школи Théâtre national de Strasbourg — «Qui sait?» (1998).
У 2001 році Ніколя Філібер зняв «Être et avoir», про повсякденне життя в єдиному класі школи в маленькому селі в Оверні. Фільм отримав премію Louis Delluc 2002 року і здобув комерційний та критичний успіх у Франції та за її межами. Цей фільм демонструвався поза конкурсом на Каннському кінофестивалі 2002 року. У фільмі «Retour en Normandie» (2007) він повернувся до слідів свого попереднього фільму, знятого тридцять років тому Рене Альйо, де головні ролі виконали місцеві селяни. У 2010 році зняв «Nénette», створений у Менажерії Паркового саду у Парижі, де зробив інтимний портрет найвідомішої його істоти — орангутангіхи Ненетти, яка перебуває в неволі вже 36 років. Фільм «La Maison de la radio» (2013) занурює глядача в серце головного штабу Французького радіо в Парижі, дізнаючись, хто населяє це місце і відкриваючи таємниці його довгих коридорів.
Протягом останніх п'ятнадцяти років у понад 120 ретроспектив або «шанувань» творчості Філібера, організованих в усьому світі, включно з Британським інститутом кіно (Лондон) та Музеєм сучасного мистецтва (Нью-Йорк).
Він був одним із режисерів, запрошених номінувати свої улюблені фільми в опитуванні Британського інституту кіно 2012 року.
У квітні 2012 року у інтерв'ю французькою мовою він розповів про свої мотивації, впливи (зокрема Агнес Варда) та історію своєї кар'єри документаліста, особливо про «непроникні» межі між документальним кіно і художнім фільмом.
Батько Філібера був викладачем кіно, і він відвідував його лекції у юності. Це спонукало його розпочати кар'єру у кінематографі. Він починав із роботи з Рене Альйо (1970): був стажером над фільмом Les Camisards, асистентом режисера у Rude Journée pour la reine (1973) та асистентом режисера у Moi, Pierre Rivière, ayant égorgé ma mère, ma sœur et mon frère... (1975). У 1978 році разом із Жераром Морділа створив документальний фільм «His Master's Voice», у якому близько десятка керівників великих промислових груп обговорюють владу, лідерство, ієрархії та роль профспілок. Між 1985 та 1987 роками він знімав кілька фільмів про гори й пригоди для телебачення, після чого зосередився на створенні повнометражних документальних фільмів для театрального прокату: «La Ville Louvre» (1990), «Le Pays des sourds» (1992), «Un animal, des animaux» (1995), «La Moindre des choses» (1996) — про психіатричну клініку La Borde, а також експериментальний фільм з учнями театральної школи Théâtre national de Strasbourg — «Qui sait?» (1998).
У 2001 році Ніколя Філібер зняв «Être et avoir», про повсякденне життя в єдиному класі школи в маленькому селі в Оверні. Фільм отримав премію Louis Delluc 2002 року і здобув комерційний та критичний успіх у Франції та за її межами. Цей фільм демонструвався поза конкурсом на Каннському кінофестивалі 2002 року. У фільмі «Retour en Normandie» (2007) він повернувся до слідів свого попереднього фільму, знятого тридцять років тому Рене Альйо, де головні ролі виконали місцеві селяни. У 2010 році зняв «Nénette», створений у Менажерії Паркового саду у Парижі, де зробив інтимний портрет найвідомішої його істоти — орангутангіхи Ненетти, яка перебуває в неволі вже 36 років. Фільм «La Maison de la radio» (2013) занурює глядача в серце головного штабу Французького радіо в Парижі, дізнаючись, хто населяє це місце і відкриваючи таємниці його довгих коридорів.
Протягом останніх п'ятнадцяти років у понад 120 ретроспектив або «шанувань» творчості Філібера, організованих в усьому світі, включно з Британським інститутом кіно (Лондон) та Музеєм сучасного мистецтва (Нью-Йорк).
Він був одним із режисерів, запрошених номінувати свої улюблені фільми в опитуванні Британського інституту кіно 2012 року.
У квітні 2012 року у інтерв'ю французькою мовою він розповів про свої мотивації, впливи (зокрема Агнес Варда) та історію своєї кар'єри документаліста, особливо про «непроникні» межі між документальним кіно і художнім фільмом.