Філіп Нуаре

Біографія: Філіп Ноаре (1 жовтня 1930 – 23 листопада 2006) був французьким кіноактором.

Ноаре народився в Ліллі, Франція, у родині Люсі (Гейрман) і П'єра Ноаре, представника компанії з продажу одягу. Він був посереднім студентом і відвідував кілька престижних паризьких шкіл, зокрема ліцей Жансона де Сайї. Він неодноразово провалював іспити бакалаврату, тому вирішив вивчати театр. Вчився у Центрі драматичного мистецтва Заходу і протягом семи років гастролював з Театром Національ Популяр, де познайомився з Монік Шомет, на якій одружився у 1962 році. У той час він розвинув кар'єру коміка в нічних клубах у дуеті з Жан-П'єром Даррасом, де грав Людовіка XIV в екстравагантному перуці, тоді як Даррас виконував драматурга Жана Расіна. У цих ролях вони сатирично відображали політику Шарля де Голля, Мішеля Дебре та Андре Мальро.

Дебют Ноаре на екрані (1949) був непоміченою роллю у фільмі "Жіжі". У 1955 році він з'явився у фільмі "Ла Пуанте Курте" режисерки Аньєс Варда. Вона пізніше згадувала: "Я відкрила у ньому широкий талант, рідкісний для молодого актора." З пудинговою зачіскою, Ноаре зіграв молодого закоханого в південному рибальському порту Сет. Він пізніше визнав: "Я був надзвичайно наляканий і плутався у ролі — мене фактично немає у фільмі." Наступна роль була лише у 1960 році у "Зазі в метро". Після виконання другорядних ролей у фільмі Жоржа Франжу "Терез Декеру" (1962) та "Капітан Фракасс", за романтичною пригодою Теофіля Готьє, він став регулярним актором французького кіно, хоча й не отримував головних ролей, доки у 1966 році не знявся у "Масалі Опору" режисера Жан-Поля Раппенно. Зіркою у Франції він став завдяки фільму Іва Роберта "Александр Щасливець".

"Коли я почав мати успіх у кіно," сказав Ноаре кінокритику Джо Лейдону на Каннському кінофестивалі 1989 року, "це було великою несподіванкою для мене. Для акторів мого покоління — усіх чоловіків 50 чи 60 років у французьких фільмах — усі ми думали про те, щоб стати театральними акторами. Навіть такі, як Жан-Поль Бельмондо, ми ніколи не думали, що станемо кінозірками. Тож спочатку я робив це лише заради грошей і тому, що мене просили. Але через два-три роки роботи у кіно я почав насолоджуватися цим і дуже цікавитися. І досі я дуже зацікавлений, бо ніколи так і не зрозумів, як це працює. Я маю на увазі, що таке акторська гра у кіно? Я ніколи цього по-справжньому не розумів."

Ноаре найчастіше грав образ звичайної людини, хоча не вагався приймати і провокаційні ролі, наприклад у фільмі "Велика обжерливість" — про самогубство через переїдання, який викликав скандал у Каннах 1973 року, а у 1991 році Андре Тешіне запросив його у фільм "Я не цілую" в ролі меланхолійного старого гомосексуала, що одержимий молодим чоловічим тілом. У 1987 році у фільмі "Очки з золотими оправами" за романом Джорджо Бассані про тісне соціальне життя післявоєнної Феррари в Італії він зіграв літнього шанованого лікаря, якого поступово підозрюють у таємній гомосексуальності з пристрастю до прекрасного молодого чоловіка (Руперт Еверетт). Ноаре отримав свою першу премію «Сезар» за роль у фільмі "Старий гвинтівка" 1976 року. Другу премію «Сезар» він отримав у 1990 році за роль у фільмі "Життя — і нічого іншого".