Інгрід Бергман

Біографія: Інгрід Бергман (29 серпня 1915 – 29 серпня 1982) була шведською актрисою, яка знімалася у різноманітних європейських та американських фільмах, телевізійних стрічках і п'єсах. Її кар'єра тривала п'ять десятиліть, і вона часто вважається однією з найвпливовіших кінозірок в історії кінематографа.

За даними енциклопедії популярної культури St. James, після прибуття до США Бергман швидко стала «ідеалом американського жіноцтва» та претенденткою на звання найбільш видатної актриси Голлівуду. Девід О. Селзнік одного разу назвав її «найбільш сумлінною актрисою», з якою йому доводилося працювати. У 1999 році Американський інститут кіномистецтва визнав Бергман четвертою найвидатнішою жіночою кіногероineю класичного Голлівудського кіно.

Вона здобула численні нагороди, серед яких три премії Оскар, дві премії «Еммі» за головні ролі, премію «Тоні», чотири премії «Золотий глобус», премію BAFTA та Кубок Вольпі. Вона – одна з чотирьох актрис, які отримали щонайменше три акторські Оскари (лише Кетрін Гепберн має чотири).

Народившись у Стокгольмі в сім'ї шведа та німкені, Бергман почала кар'єру в шведських та німецьких фільмах. Вона вперше з'явилася на американському екрані в англомовному ремейку «Інтермеццо» (1939). Відома своєю природньою сяючою красою, вона зіграла Ілсу Лунд у фільмі «Касабланка» (1942), свою найвідомішу роль, поруч з Гамфрі Богартом. Важливі ролі Бергман 1940-х включають драми «За ким дзвонить дзвін» (1943), «Газове світло» (1944), «Дзвони Святого Марії» (1945) та «Жанна д’Арк» (1948), усі ці фільми принесли їй номінації на Оскар за найкращу жіночу роль; Оскар вона отримала за «Газове світло». Вона знялася в трьох фільмах Альфреда Гічкока: «Зачаровані» (1945) з Грегорі Пеком, «Підозріла» (1946) поруч із Кері Грантом та «Під Капрікорном» (1949) разом з Джозефом Коттеном.

У 1950 році вона знялася у фільмі Роберто Росселіні «Стромболі», що вийшов після того, як стало відомо про її роман із Росселіні; це та її вагітність перед шлюбом спричинили скандал у США, через який вона кілька років залишалася в Європі. У цей час вона знімалася у фільмах Росселіні «Європа '51» та «Подорож в Італію» (1954), нині визнаних критиками, першому з яких вона отримала Кубок Вольпі за найкращу актрису. Вона успішно повернулася до роботи на голлівудську студію у фільмі «Анастасія» (1956), який приніс їй другий Оскар за найкращу жіночу роль. Незабаром після цього вона знялася в романтичній комедії «Нескромна» (1958) разом із Кері Грантом. У 1969 році вона зіграла в успішному та відомому фільмі «Кактусовий цвіт». У подальші роки Бергман отримала третій Оскар, цього разу за найкращу жіночу роль другого плану, за роль у «Вбивстві у Східному експресі» (1974). У 1978 році вона зіграла у шведській стрічці «Осіння соната» Інґмара Бергмана (без родинного зв’язку), за яку отримала шосту номінацію на Оскар за найкращу жіночу роль. Бергман володіла п'ятьма мовами – шведською, англійською, німецькою, італійською та французькою – та знімалася кожною з них.

У своїй останній ролі вона зіграла покійну прем'єр-міністерку Ізраїлю Голду Меїр у телевізійному мінісеріалі «Жінка на ім'я Гольда» (1982), за що посмертно отримала другий «Еммі» за найкращу жіночу роль. У 1974 році Бергман дізналася про діагноз раку молочної залози, але продовжувала працювати до самої смерті, яка настала у її шістдесят сьомий день народження.